Читати книгу - "Тут могла б бути ваша реклама"

побачила їх і все, що настало по них, – а по них настали інші, схожі картини, і інші картини, схожі на попередні, це було так, ніби Той увесь вік робив послідовні фотографічні відбитки з одного знімка, і кожен наступний відбиток виходив дедалі блідішим, Ви сміливо починаєте – так він мені казав, і отам, серед натовпу восково-жовтих облич – добридень – я зрозуміла, чому помер Той – Господи, та пригасіть же хто це сонце! – я зрозуміла, що Той уже раз був намалював себе, а щоб намалювати себе вдруге, треба вдруге народитися, але спершу треба померти, от Той і помер, а народитися вдруге не зумів, і ми його поховали – отак це все мені промчало крізь голову на повнім ходу, як електричка, де ти, милий, не залишай мене, випустіть мене, я хочу вийти, я вже півроку нічого не пишу, а перед тим робила однакові ілюстрації до ваших однакових книжок, та випустіть же мене! – довкола стіною замкнулися чоловічі спини, до яких сорочки поприлипали од поту, вогкі підпахви, потилиці, вкриті, як під лупою, рясними бісеринками поту, а мені по тілу стікав увесь їхній піт; паркет скрипів, ніби скрикував, дайте ж бо вийти, я вже півроку нічого не пишу, бо перед тим хтозна-скільки часу робила однакові ілюстрації до їхніх однакових книжок, як же ти цього не розумієш, милий? Тобі не слід було кричати на мене, з тобою завжди було легше, з тобою відступало оте, що стояло за спиною, тож не слід було кричати, бо ти таки кричав – я лежала на канапці, натягнувши на себе укривало аж по підборіддя, саме скінчилися цигарки, а ти не хотів іти по цигарки, ти стояв серед кімнати й кричав, на тобі був светр з оленями, і я дивилася на оленів, а ти кричав. Ти кричав – скільки можна воловодитися з одним нещасним замовленням, доки ти битимеш байдики, що це за гниття, час братися до роботи – але ж я не можу, не можу, не можу писати! – теж мені придибашки, як можна так потурати своїм нервам, чи ж ти не розумієш, що видавництво просто передасть замовлення іншому художнику. Я знаю, ти мусив так казати, бо ж ти працював у тому собачому видавництві, і там ми й познайомилися, коли я приходила туди вперше – ти подав мені стільця, сказав: «Зачекайте хвилинку, я покличу редактора» – й усміхнувся, ти був у світлому полотняному костюмі, засмаглий і усміхнений – ах, милий, ти ж завжди хотів усе зрозуміти, нащо ж було кричати на мене, а ти ж таки кричав – припини-но мені ці витребеньки, зараз же берися за замовлення – ні, ні, я помираю, я помру, коли викінчу його! – ти істеричка, тебе треба показати психіатру – я сама знаю, чого мені треба, може, це вас усіх треба показати психіатру – коли двері грюкнули, це пролунало як постріл, а цигарок не було, навіть цигарок не було, Господи, що воно за життя, та приберіть же врешті це сонце, навіть під повіками горить сонце, дайте мені руку, скільки часу я вже сиджу тут, я підведуся, я мушу йти, мушу таки знайти собор, хоч хай там що!..

* * *

Вона розплющила очі якраз у ту хвилину, коли з-за рогу, там, де кінчалася огорожа, на стежку вигулькнув хлопчик. Це було так, ніби хтось постукав у двері будинку, а будинок розпався. Вона сиділа, знеможено припавши плечима до чавунної решітки, оглушена тим, щó їй раптом відкрилося: пронизлива спекотна тиша полудня, тонке дзижчання якоїсь комашки, втоптана стежка між споришем, і по ній іде хлопчик. Він з’явився був вистрибом, широко розмахуючи порожньою продуктовою сіткою, але вгледів її й, споважнівши, стишив ходу. Чубчик йому вигорів на сонці, й волосся здавалося зовсім білим. Вона враз побачила себе ніби збоку: високі міські босоніжки, скинуті на коліна голі худі руки з облущеним темно-медовим манікюром, недоречна елеґантна сумочка з м’якої шкіри, відчула дух тютюну й власного поту. Хлопчик наближався, що це за хлопчик, звідки він тут, чи ж існує він насправді, здивовано зазначила, що їй несила ворухнути рукою. Хлопчик, безперечно, реальний, засмаглий, як чортеня, і до того ж дріботить, намагаючись не дивитися на неї, та ще й ця сітка на продукти; що, коли спробувати звернутися до нього, адже якщо існує хлопчик, то може існувати й собор, чому ні, можна спробувати його погукати, якщо людину погукати, вона спиниться, люди завжди спиняються, коли їх хтось гукає, а раз так, то можна мати певність, що вона знайде собор, коло якого зросла, вибілений сонцем собор, із високими золотими банями в терпко-синьому небі, із розчахнутим темним отвором дверей, який чаїть у собі прохолоду, свій собор, що може виявитися в будь-якому місці, ну ж бо; хлопчик уже проминув її й полопотів стежкою далі, скільки разів вона, було, проїздила повз це містечко й гадки не мала про собор, так, звичайно, він існує, треба тільки розтулити рота й погукати – агей, хлопчику!.. Хлопчик дріботить стежкою, не озираючись, він, напевне, не чув, ще раз – хлопчику, стій-но!.. Ні, це неможливо, хлопчик віддаляється, їй в очах рябіє його сорочечка, ну ж бо, малий, одне слівце!.. Все намарно, не інакше як мама заборонила хлопчикові розмовляти з чужими, а мені знову сидіти тут, на задах собору, якого нема. Треба встати й обійти круг огорожі, зараз я встану й обійду круг огорожі, і тоді байдуже буде, повертатися до Києва чи ні, я можу оселитися й тут, у цьому містечку, в готельчику на майдані, в кімнаті з вікном у завулок, я малюватиму будинок із розхитаними віконницями, герань (а може, то пеларґонії?) на підвіконнях, і вечорових бабусь на лавочці, зрештою, чи ж не однаково, де мешкати, коли скрізь мешкаєш в одній-однісінькій тісній кімнатчині із схованими в стіні дверима, зараз я підведуся й обійду круг огорожі – й вона бере сумочку, лаштуючись устати, коли нараз їй до голови шибає думка: хлопчика із сіткою, ясна річ, послано до продуктової крамниці, отож він має повернутися цією стежкою назад!.. Вона знову кладе сумочку обіч, вона зачекає, аж він повертатиметься, того разу хлопчик міг просто недочути абощо, не може такого бути, щоб людина не спинилася, коли її гукають. Вона виймає ще одну цигарку – останню з пачки. Пальці майже не тремтять.

Звичайно, хлопчик повернеться.